Останнє, що бачила Мері

1843 рік, ізольована релігійна громада у Нью-Йорку. Мері, закутана в тінь побожних правил, опиняється в центрі скандалу: її бабусю знайдено мертвою, а дівчину звинувачують у зв’язку зі смертю. Під час допитів, що нагадують ритуали каяття, випливає головна таємниця — її кохання до служниці Елеанор. Відносини, заборонені як гріх, розкриваються через флешбеки: крадькома передані листи, дотики в темряві, страх розголосу. Родина Мері, фанатично віддана вірі, перетворює покарання на спосіб «порятунку». Дівчат б’ють, ув’язнюють, змушують каятися. Але чим сильніше тиснуть на них, тим сміливішими стають їхні спроби втечі. План втечі народжується серед страхіть — вони мріють про світ, де можна триматися за руки без прокльонів. Та кожен крок до свободи обертається новою пасткою: громада, немов живий організм, відчуває зраду й мститься. Фільм не просто про переслідування — про те, як віра перетворюється на жорстокість. Сцени допитів переплітаються з спогадами про ніжність, створюючи контраст між світлом кохання та пітьмою фанатизму. Навіть смерть бабусі, спочатку здавалося випадковою, виявляється ланкою в ланцюгу покарань. Кульмінація — невдала спроба втечі — стає символом неможливості перемогти систему. Елеанор гине, а Мері, позбавлена останнього променя надії, залишається з тим, що бачила останнім: обличчям коханої, яке змінилося від жаху.