Сімнадцятирічні

Джоунс, сімнадцятирічний мрійник, вважає коледжі зайвими — навіть книги він вирішує «поживити» в бібліотеці, замість купівлі. Оселившись у зйомній квартирі, він зустрічає світ, де фантазії стикаються з реальністю. Його сусідки — Ліза, акторка, що тікає від рутини через монологи Шекспіра, та Джейн, загадкова ізольована жінка, яка збирає дивні артефакти. Між ними — Бред, художник-гей, що вчить Джоунса, як не боятися кольорів у житті та на полотні. Кожен з них стає для хлопця дзеркалом, яке відбиває різні грані дорослішання. Ліза занурює його в світ емоційних експериментів: від імпровізованих вистав у вітальні до перших незграбних поцілунків. Джейн, навпаки, тягне до тиші та таємниць, де навіть простий чайовий ритуал стає філософією. А Бред, з його епатажними порадами, розбиває стереотипи про любов і дружбу. Фільм не про навчання — про те, як знайти себе між чужими ролями. Джоунс, з його блакитними очима-«вікнами», спостерігає за життям інших, поки власне залишається в тіні. Але коли Ліза пропонує йому зіграти головну роль у своєму житті, а Джейн відкриває двері до минулого, він усвідомлює: час ховатися за книгами минув. Навіть його хатині «хобіта» вже не сховати від реальності. Тут немає грандіозних драм — лише смішні та ніжні моменти. Наприклад, коли Джоунс намагається зняти дівчину з дерева під дощем, або коли Бред малює його портрет, змушуючи усміхнутися вперше за роки. Іронія в тому, що саме ці безглузді ситуації стають уроками: як сказати «ні», коли це важливо, або як не боятися виглядати дивно. Кінець історії — не про вибір між Лізою та Джейн. Це про те, що іноді треба залишити власну квартиру-казку, щоб знайти справжню.