Останній кат

Лондон, 1930-ті. Альберт П’єррпойнт — майстер із секундоміром у кишені. Вдень він відважує сир у крамничці, ввечері співає у пабі, а ночами виконує смертні вироки. Його робота — це математика: вага тіла, довжина мотузки, гравітація. Жодного зайвого руху, жодної помилки. Він нащадок династії катів, але навіть дружина не знає про його нічні «зміни». Страта для Альберта — не покара, а процес. Він вірить: смерть має бути швидкою, без болю, майже гігієнічною. Його руки не тремтять, навіть коли під ногами хитається табурет. Але один вирок стає випробуванням: на шибеницю піднімається друг, з яким він співав дуети. Тепер секундомір тикає інакше — кожен такт нагадує про зраду. Фільм не про жорстокість — про рутину. Як змиритися з тим, що твоя майстерність — це чисте вбивство? Альберт шукає відповіді у досконалості: він стає найкращим у Британії, страчуючи нацистських злочинців після війни. Але чим вище майстерність, тим глибше прірва між ним і тими, хто не знає про його «роботу». Коли чергова страта стає політичним інструментом, а не актом правосуддя, Альберт робить вибір. Він кидає мотузку, залишаючи за собою тіні 400 життів. Але чи може він втекти від власного минулого, якщо воно завжди з ним у вигляді намиста з секундомірів?