Пекло у піднебессі

Сан-Франциско. 138 поверхів гіперболічної гордині — найвищий хмарочос світу. Архітектор Дуг Робертс знає: будівля — це бомба. Електромережі, змонтовані на халатній економії, тріщать під навантаженням, але власник Дункан ігнорує попередження. Ввечері, коли у залі для грандіозного прийому займаються вогні ілюмінації, на 81-му поверсі спалахує перше полум’я. Пожежа розростається мов насмішка. Відключена сигналізація, ліфти-пастки, паніка гостей у елегантних вбраннях. Пожежник О’Халлоран стикається з неможливим: евакуювати людей з висоти, де драбина сягає лише до 50-го поверху. Вертоліт розбивається об вітрові виги, газопровод вибухає, а ліфт із коханою Дуга застрягає на відмітці у 110 поверхів. Кожен виклик — це вибір між життям і смертю. На верхніх поверхах — резервуар з мільйоном галонів води. Єдина надія — підірвати його, навіть якщо хвиля змиє тих, хто не встигне сховатися. Робертс і О’Халлоран йдуть на шалену угоду з фізикою: вибух гасить вогонь, але не совість. Фільм не про героїзм — про систему, де жадібність вища за безпеку. Дункан мовчить про дефекти, а гості в піднебессі навіть не здогадуються, що їхній коктейльний вечір — останній. У фіналі двісті трупів і гірке просте рішення: будівельникам варто радитися з тими, хто гасить пожежі. Катастрофа як метафора: хмарочоси ростуть угору, а людство копає глибше.