Ніч на 12-те

Гренобль, Франція. Вбивство Клари — це вогонь, що палає без полум’я: дівчину облили бензином і підпалили посеред безлюдної вулиці. Для детектива Йохана, який щойно очолив відділ, справа стає випробуванням. Не досвід, а безмежність підозр — кожен чоловік з оточення жертви міг вбити. Але чим глибше копати, тим більше деталі розпливаються, наче пісок у долоні. Розслідування — це не гонка з епічними перегонами. Це паперова рутина: зламаний принтер, сухі рапорти, пусті дзвінки. Напарник Марсо, втомлений цинік, вчить Йохана дистанції: «Не прив’язуйся до справ». Та як не прив’язатися, коли кожен свідок — дзеркало власних демонів? Коли фотографія Клари на столі нагадує про всіх, кого не врятував? Фільм не дарує катарсису. Замість розв’язки — велотрек, де Йохан крутить педалі, намагаючись випалити з себе образ вбивці. Метафора болюча, як опік: справу не закрити, можна лише навчитися з нею жити. Ніч на 12-те — це не дата, а стан. Коли ти мусиш визнати: 20% убивств залишаються нерозкритими, і ця справа — одне з них. Драма не в пошуку правди, а в її відсутності. Відносини Йохана з Марсо — танок на лезу: один шукає сенс у деталях, інший — у вині. А коли з’являється Надя, нова співробітниця, її погляд на жорстокість світу стає останньою крапкою. «Щось зламалося між чоловіками та жінками», — говорить вона, і це речення висить у повітрі, наче дим після пожежі.