Мій найкращий коханець

У Нью-Йорку, де вулиці звуть до свободи, а стіни квартир приховують історії, розгортається роман, який випробовує межі віку та етики. Рафі, 37-річна дизайнерка, після розлучення шукає опори в терапії. Її психологиня Ліза, здається, єдиний промінь стабільності — поки на шляху не з’являється Девід. 23-річний художник, пригнічений очікуваннями батьків-адвокатів, втікає від планів у світ фарб. Випадкова зустріч у кав’ярні перетворюється на пристрасть, де різниця у 14 років стає не перешкодою, а чимось на кшталт таємничого шифру. Та шифр має розгадку, яка змінює все. Ліза, слухаючи відверті розповіді Рафі про коханця, поступово впізнає в них свого сина. Її професійна холоднокровність тріскається: чи може вона лікувати душу клієнтки, знаючи, що саме її син — джерело цієї радості? Вона мовчить, але кожна деталь зі сесій стає ножем. Рафі, не підозрюючи нічого, надихає Девіда малювати, вірячи в його талант. Їхня подорож разом — це місяць меду, після якого залишається тільки гіркота: вона мріє про дитину, він — про те, щоб не втратити себе. Розкриття правди приходить як удар. Ліза, врешті, розкриває карти: вона — мати Девіда. Рафі, почуваючись зрадженою двічі, розриває стосунки. Намагання Девіда повернути її через рік — це спроба знайти себе в ролі, яку він не готовий грати. Їхня остання зустріч у ресторані — не початок, а крапка. Вони обмінюються посмішками, де вдячність за минуле тарішається з болем неможливого майбутнього. Фільм не засуджує і не виправдовує. Він показує, як кохання може бути одночасно ліками та отрутою. Рафі навчила Девіда сміливості, Девід нагадав їй, що значить бути живою, а Ліза — що професійна дистанція іноді єдиний спосіб врятувати близьких. У фіналі кожен залишається з тим, що обрав: Рафі — з впевненістю, що час лікує, Девід — з пензлем, який тепер малює не лише картини, а й власний шлях.