Прокляті

У крижаній пустелі фьорду розігрується давня драма провини та покарання. Ева, жорстока у своїй необхідності, керує групою рибалок, чиє існування — постійна сутичка з морем. Зима 1849 року стає для них не випробуванням стихією, а моральним вибором: коли біля скель Зуби розбивається китобійна шхуна, вони обирають життя чужих жертв заради власного виживання. Але море, немов жива істота, не пробачає. Відштовхнувши від вельбота руки тонучих басків, рибалки намагаються втекти від власного сумління. Та трупи, викинуті прибоєм, стають першими вісниками прокляття. Драуґри — не просто мертві тіла. Це гнів стихії, втілений у плоті: вони чують дихання живих, йдуть слідом за страхом, викривляють реальність. Хельга, стара знахарка, попереджає: неупокоєні душі вимагатимуть плати. Але як зв’язати ноги смерті, коли вона вже всередині? Ева, спочатку лідерка, перетворюється на в’язня власних рішень. Її люди гинуть не від холодних хвиль, а від параної, що роз’їдає розум. Ножі, якими колись розділяли рибу, тепер розправляються з колишніми друзями. Навіть вогонь, розпалений для знищення трупів, не дарує тепла — лише підкреслює морок, що огортає селище. Кульмінація приходить із останнім вижилим баском. Його поява на горищі — не випадок, а жорстока ірония долі. Ева, вже не відрізняючи живих від мертвих, вбиває його, бачачи в його очах те саме, що колись в очах Рагнара: страх перед невблаганністю вибору. Спалюючи будинок, вона тікає в море — не від драугрів, а від себе самої.