Страж

У лісах, де тіні дерев набувають форми давніх богів, розгортається моторошна казка про втрачену невинність. Молоде подружжя, Філ і Кейт, переїжджає до нового будинку на околиці Лос-Анджелеса, сподіваючись знайти ідилію. Їхня перша помилка — віра в те, що загрозу можна побачити оком. Друга — вибір няні для новонародженого сина. Спочатку здається, що скромна дівчина ідеально підходить, але її смерть у результаті дивного «випадку» розкриває інший шар реальності: світ, де дерева потребують жертв. Нова няня, Каміла, з’являється немов із самих колискових снів — вродлива, спокійна, з хистом переконувати. Та її справжня роль — бути жрицею стародавнього культа. Вона не доглядає дитину, а годує нею дух лісу, втілений у гігантському дереві-стражі. Кожна ніч стає випробуванням: колиски гойдаються самі, гілки цілять у вікна, а в будинку пахне землею з могил. Режисер грає з контрастами: ідилія сімейних сцен проти холодного жаху, який повзе з кадру в кадр. Спецефекти мінімалістичні, але саме це посилює тривогу — невідоме лякає більше, ніж явне. Звук стає окремим персонажем: шелест листя нагадує дихання, скрип гілок — кроки невідомого. Тут немає героїв у класичному розумінні: батьки борються не з чудовиськом, а з власними страхами та безсиллям. Фільм не намагається вразити кількістю жахів. Його сила — у символізмі. Дерево-страж не лише поглинає дітей, а й висмоктує надію. Воно — втілення природи, яка більше не хоче бути слухняною. Кожна жертва підживлює його, але й робить слабкішим того, хто її приніс. У фіналі немає перемоги, лише гірке усвідомлення: іноді найбільші монстри народжуються з людського байдужості. «Страж» не належить до кіно, що полюється на крики глядачів. Він повзе під шкіру, нагадуючи, що страх — це не монстри з екрану, а наша вразливість. І що найстрашніші історії часом сховані за тихим шепотом листя за вікном.