Юнацтво

Місто зустрічає ранок без музики, без дзвінків і сміху. У поліцейському відділку сидить хлопець — 13 років, худий, мовчазний, з розгубленими очима. Джеймі підозрюють у жорстокому вбивстві однокласниці. Вулиці за вікном здаються звичними, але всередині цієї історії — тиша, недовіра й мовчання, яке голосніше за крик. Його батько намагається зібрати докупи уламки подій. Він бачить сльози сина, відеозаписи, фрагменти розмов. Психологиня запитує хлопця про біль, про тиск, про невидимі сліди цькування. Кожна серія — це ніби один довгий вдих: без монтажу, без штучної драми.

Кімнати, коридори, офіси знаходяться наче під напругою. Світ дорослих тріщить. Вони шукають винного, але не всі готові побачити правду. У цьому юнацтві немає простих уроків. Є лише запитання до дітей, які давно вже не діти. Джеймі говорить короткими фразами, які дорослі часто обривають. У цих фразах — страх, сором і щось таке, що ні він, ні дорослі не можуть назвати. Стежки правди ведуть у шкільні чати, анонімні сторінки, вечори, коли діти залишаються без нагляду. У цих стінах усе записано — на тілах, у серцях, у прогалинах між репліками. І коли камера мовчить, а світло блимає, залишаються лише багатозначні погляди.