Я досі тут

Бразилія, 1970-ті. Військова диктатура перетворює життя на гру в пірамідку зі страху. Юніс та Рубенс Пайва, подружжя з Ріо-де-Жанейро, намагаються зберегти нормальність серед хаосу: він — колишній політик, позбавлений мандата, вона — мати, що бореться за родину. Та одного дня Рубенса вивозять на допит із дому — більше його не бачить ніхто. Юніс із донькою Еліаною також потрапляють у пастку: п’ять днів ув’язнення, допити про «підтримку терористів», безслідність. Повернувшись додому, Юніс стикається з пропагандою: газети пишуть про втечу чоловіка, але вона знає — це брехня. З допомогою адвоката вона б’ється за правду, шукаючи Рубенса через суди, знайомих, навіть колишніх в’язнів режиму. Таємниці вилазять назовні: друзі зізнаються у підпільній діяльності, вчителька Марта розкриває деталі арешту, а журналіст Фелікс шепоче страшну звістку про смерть.

Юніс не зупиняється: продає будинок, переїжджає з дітьми до Сан-Паулу, у 48 років стає юристкою, щоб боротися за справедливість. Фільм — це хроніка не лише втрати, але й незламності. Юніс перемагає безсилля, перетворюючи особистий біль на боротьбу за тисячі таких, як вона. Її шлях — від домашнього вогнища до залів суду, де кожен документ стає зброєю проти системи. Але чи можна перемогти тих, хто навіть не бажає визнавати злочини? Роки минають. Юніс старша, в інвалідному візку, але її присутність на сімейних обідах — живий доказ: пам’ять не зникне.