Іда

Анна, юна послушниця, живе в чорно-білому світі: молитви, тиша, холодні сходи монастиря. Перед обітницею вічного служіння її відправляють до тітки Ванди — жінки, яка п’є горілку, як воду, і носить минуле на плечах, наче важкий плащ. Зустріч з нею стає розривом шаблону: Анна дізнається, що її справжнє ім’я — Іда, а її кров назавжди позначена війною, яку вона ніколи не бачила. Дві жінки, немов дзеркальні протилежності, вирушають у подорож, де кожен кілометр — це шрам на карті пам’яті. Ванда, колишній прокурор з іронією та болем у голосі, везе Іду до сіл, де дерева, здається, пам’ятають крики. Вони шукають могили, яких немає, і імена, які хтось старанно викреслив. Дорога стає випробуванням: для Іди — ступити у світ, де віра стикається з жорстокістю фактів; для Ванди — зіткнутися з тим, що вона довгі роки топила в алкоголі.

Фільм не кричить — він шепоче. Чорно-біла плівка підкреслює холод польської зими та пустоту в очах тих, хто пережив нацизм, але не зміг втекти від себе. Кадри, де персонажі зміщені до нижньої частини екрану, наче підкреслюють: над ними завжди — тягар історії, який неможливо скинути. Навіть музика тут рідкісна, наче боязко зайвим звуком порушити тишу, де приховані кістки. Іда мовчить, але її погляд запитує: як молитися, коли дізнаєшся, що твоє ім’я — це епітафія? Чи може вона стати монахинею, коли її існування — вже вирок тим, хто загинув? Ванда ж, з її цигарками й горілкою, — живий доказ того, що можна вижити, але не вийти з війни.